ЯРОСЛАВОВИЧ І ЮЛІАНА

Я в Києві. Захожу в кабінет хірурга. Знайомимось. — Юрій Ярославович. — Віктор. — Заходьте у операційну, ось сюди, — Юрій Ярославович відкриває двері, а я встигаю подумати, що правду кажуть про хірургів, що вони готові різати, навіть не спитавши, що і де болить. — Де болить? — запитує хірург. — Нога зверху ззаду. Права. — Зрозуміло. Спускайте штани до колін і лягайте животом на кушетку. Я лягаю на кушетку і встигаю подумати, що в Штатахсказали б знімати штани повністю, а не до колін. "Це, — думаю, — він навмисне, щоб я не втік. Мабутьпрочитав страх в моїх очах». — Пінцет, — каже хірург своїй  асистентці, — і здавлює рану так, що я ні про що не встигаю подумати. — Ой! — вскрикую я і підскакую, і встигаю подумати, що я завжди вважав себе терпеливим до болю. Я помилявся! — Пінцет з зубами, — каже хірург. Я одразу ж впрів. Моя права рука сама тягнеться до ноги і затискає її трохи вище рани.  — Ваша рука заважає мені працювати. Я роблю вигляд, ніби не чую. — Ми цю грішну плоть зараз вилікуємо, — каже строго хірург. — Ой-ой-ой! — це я. — Я ж вам казав заберіть руку, тепер вона вся в крові, — каже хірург. Я забираю руку. Точно! — Хірургічні ножиці! Я встигаю усвідомити, що мене зараз почнуть різати... — Ми з цією грішною плоттю впораємось — повторює хірург. Як все скінчилось, я сказав Юрію Ярославовичу, що хочу подарувати йому на пам`ять дві свої книги для дітей. — Чудово! — каже він. — У мене є онуки. І підпишіть. Підписую: «Юрію Ярославовичу від автора з подякою за те, що він впорався з моєю грішною плоттю».
Зачитую. Ярославович сміється. — Завтра знову до мене! — Завтра не зможу. Вже сьогодні вечором мушу бути у Львові. — Обов’язково знайдіть там хірурга. Вам потрібні перев‘язки. По дорозі я пригадую, що я-таки знаю у Львові лікаря, яка пише медичні рекомендації для нашого дитячого журналу «Ноів ковчег». — Юліана, — телефоную я ій, — порадьте у Львові хірурга. Мені потрібні перев‘язки». — Я хірург, — відповідає Юліана. — Нікуди не ходіть. Завтра я сама до Вас приїду. І заспокоює: «Не переживайте, хірургічні інструменти у мене стерильні». Я мучаюсь до самого її приходу і все думаю: «для чого хірургічні інструменти при перев‘язці? Правду кажуть про цих хірургів..." На протязі тижні Юліана лікувала мою рану. Я побачив пінцет з зубами і хірургічні ножиці на власні очі.
— Як Вам може подобатись бути хірурном, Юліана?
— "Подобатись" не те слово! Я отримую від цього справжнє задоволення!  Кожен раз, після перев‘язки я проводжав Юліану до її автомобіля. — Юліана, скажіть мені, чому коли ми з Вами переходимо вулицю, увесь транспорт зупиняється, а коли я перехожу її сам, — то ніхто навіть і не думає спинятись?  Юліана сміється.
— Я блондинка. Вони завжди мене пропускають. 
Я вас запевняю: ця блондинка-хірург, якщо потрібно, буде вас різати і мучити так само, як і Ярославович! І ваші жалібні стони нічого не змінять! Дякую вам, Ярославовичу!
Дякую Вам, Юліано! Ви — найкращі!
Дай Бог вам здоров'я!
Я — в Чікаго і вже майже бігаю.
Шкода, що через цей коронавірус нам доводиться зупинятись...
Набираймося сил!!!
Березень, 2020